Україна ХХІ столiття

 Україна ХХІ ст.

Особливість історії останніх років полягає, насамперед, в тому, що для її осмислення потрібна певна часова дистанція. Втім вже і зараз зрозуміло, що на історичну арену виходить український народ з його одвічними прагненням до справедливості і свободи, формується новітня українська політична нація, представники якої рішуче заявили про себе і на Майданах і у війні з Росією, постає громадянське суспільство -  бійці-добровольці, волонтери і по-справжньому свідомі громадяни.

1. Пожвавлення української економіки

На початку ХХІ століття після тривалої соціально-економічної кризи нарешті з’явились довгоочікувані ознаки економічного зростання. Зрозуміло, що таке явище було підготовлено всім попереднім розвитком економіки. Разом з тим свою активну роль відіграли тут і конкретні політичні діячі. У грудні 1999 р. на посаду прем’єр-міністра було затверджено голову Віктора Ющенка. Він запропонував програму «Реформи для добробуту», яка передбачала проведення реструктуризації зовнішніх боргів, заборону бартеру i взаємозаліків. Було розроблено i схвалено бездефіцитний бюджет.

Щоб уникнути загрози дефолту (нездатність сплачувати свої боргові зобов'язання), у стислі строки було вирішено питання про реструктуризацію держаних боргів,  розпочалася рішуча боротьба з бартером, тіньовим бізнесом і корупцією, які буквально заполоняли вітчизняну економіку і знищували її. В результаті за рік надходження до бюджету зросли на 40%, що дало змогу 9 млрд. грн. терміново направити на соціальні потреби, ліквідацію боргу держави перед населенням – виплату зарплат, пенсій i стипендій. З допомогою здійснених заходів вдалося призупинити падіння виробництва і вперше з часів проголошення незалежності у 2000 р. почалося його пожвавлення – річний приріст ВВП піднявся до 6%.

Втім не можна забувати, що в державі ще панувала олігархічно-кланова система, представники якої не збиралися втрачати свої  надприбутки. Тому незважаючи на позитивний результат діяльності уряду В.Ющенка, після його звіту на засіданні Верховної Ради весь Кабінет Міністрів було відправлено у відставку. Покидаючи зал засідання парламенту, екс-премʼєр пророче заявив: «Ми уходимо, щоб повернутися».

2. Помаранчева революція та її значення

 Як вже наголошувалось, на чолі країни опинилися представники олігархічно-кланової системи, що міцно тримала у своїх руках і політичну владу, і «прихватизовану» власність. В Україні гальмувалися реформи, небачених масштабів досягла корумпованість, був найнижчий серед європейських країн рівень життя, глибоке соціальне розшарування, елементарно порушувались права громадян, не було вільної преси тощо.

У зв’язку з цим в країні все більше поглиблювалось незадоволення політикою влади. Виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, в тому числі масові протестні виступи під гаслами «Повстань, Україно!», «Україна без Кучми!». Велике обурення у суспільстві викликало убивство журналіста Г. Гонгадзе і обнародування плівок М. Мельниченка. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для виходу людей на Майдан, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року, використання численних брудних методів і адмінресурсу під час виборчої кампанії. В додаток до всього у вересні 2004 р. на кандидата в президенти В. Ющенка було скоєно замах - тяжко отруєно, що позбавило його можливості брати активну участь у передвиборчій кампанії.

В таких умовах 21 листопада 2004 р. влада оголосила результати голосування, які більшість суспільства вважали сфальсифікованими. Наступного дня по всій країні прокотилася небачена хвиля протесту – так починалася Помаранчева революція. У листопаді і грудні мільйони людей, незважаючи на морозну погоду, слідом за Києвом практично в усіх крупних містах України взяли участь у тривалих акціях протесту.

За кордоном українську Помаранчеву революцію назвали однією з найбільш яскравих та надихаючих політичних подій. Виступи носили суто мирний характер, по Хрещатику ходили усміхнені люди, всюди лунала музика і пісні, українці святкували свою перемогу. Протестний рух мав такий широкий, масовий і організований розмах, що врешті-решт примусило владу скасувати сфальсифіковані результати виборів і призначити переголосування. В результаті додаткового туру, який відбувся 26 грудня, перемогу здобув В.Ющенко, отримавши 51,99% голосів виборців, тобто майже на 8% більше за свого суперника.

На жаль, подальші історичні обставини склалися таким чином, що «помаранчева» еліта не зуміла повною мірою використати одержану владу і забезпечити відповідний поштовх для всебічного суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку. Навпаки, нездатність нових лідерів домовитись між собою, нечіткість і нерішучість їх позицій призвели до політичного протистояння у владній команді, втрати багатьох попередніх завоювань, уповільнення темпів розвитку економіки. Почалися безперервні зміни урядів (Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров, В.Янукович і знову Ю.Тимошенко), зберігався високий рівень корупції, відбувалися політичні скандали та необґрунтовані перестановки кадрів. В умовах такої політичної колотнечі президентська команда поступово втратила свій авторитет.

 Користуючись такою нестабільною обстановкою, на наступних президентських виборах у лютому 2010 р. перемогу здобув лідер опозиції В.Янукович.

3. Тимчасовий «відкот»

Розпочав свою діяльність Янукович з дуже енергійного зміцнення влади президента. Порушуючи закони, він повернув Конституцію 1996 р., яка надавала йому значно більше повноважень, і  авторитарними методами за короткий час розбудував досить жорстку вертикаль влади. Прем’єр-міністром було затверджено  М.Азарова, антиукраїнський курс якого не важко було вже тоді передбачити. Не без порушення законів, з допомогою так званих «тітушок» в парламенті була утворена провладна більшість на чолі зі спікером В.Литвином. В усіх областях були затверджені голови обладміністрацій з числа, як правило, донецьких відданих кадрів.

Отже, політичну владу в країні було узурповано кримінальним кланом, обмежувались права і свободи громадян, були взяті під контроль ЗМІ, розпочато процес посиленого тиску на опозиційних політиків, всупереч здоровому глузду і з порушенням елементарних норм права були засуджені і ув’язнені лідери опозиції Ю.Тимошенко і Ю.Луценко. Крім того, відбувався погано прикритий переділ власності, що ображало і деморалізувало все суспільство. Один з синів Януковича створив велетенську бізнес-імперію, яка змушувала бізнесменів віддавати йому своє майно або платити хабарі. Режим узяв під свій контроль увесь бізнес та телеканали країни. Для людей, не пов’язаних з владою, неможливо було добитися правосуддя.

До того ж в діяльності уряду повною мірою проявилися проросійські тенденції: було заявлено про відмову від НАТО, укладено злощасну Харківську угоду про продовження терміну перебування в Криму Чорноморського флоту РФ до 2042 р., прийнято закон Колесніченко-Ківалова про мови, що по суті продовжував русифікацію, особливо у південно-східних областях, тощо. Втім це тільки підвищило імперські апетити Росії, здавалося, що залишався тільки один крок, щоб затягнути Україну до Євразійського союзу під курівництво РФ. Патріарх Кирило неодноразово приїздив в Україну з метою поширення ідеї «Русского мира».

Все це призвело до того, що українське суспільство не витримало свого «двічі непідсудного» президента навіть до кінця першого строку. Євромайданівці і більшість населення виступили настільки рішуче, що він навіть змушений був прудко убігти з країни.